Такі Дорослі Vitaliia

в наступнім вересні настане той день –
в журналі не буде наших прізвищ і імен,
і будуть вчителі казати вже іншим
про «ліс рук» і «що ваш клас був найгіршим».

нас єднали zoom-уроки і парти,
в обличчя знаєм тих, хто міг дать списати,
і жартами міг веселити буденність
і підпис мами підробити в щоденник.

На цім подвір’ї, що травою заросле,
коли ми встигли стати такі дорослі?
Якщо ми так кінця чекали щороку,
чому сьогодні серце скаче збоку?

Невже єдине, що лишилось, – знайомі
переглядати миті лиш у альбомі
ті фото, де ми в різних класах ще діти,
де нас ще не розкидало по світу?

Ми за здоров’я вчителів поставим свічку,
що виходили на контрольній вічно.
Хтось збереже листок із твором про літо,
комусь присниться знов: «А зараз до дошки піде»,

нас єднала ця до школи дорога,
й коли звучали сирени й тривоги,
нам було в сховищах інколи темно,
та вірили, що це все не даремно.

Колись вважали ми найбільшим горем
день проведення батьківських зборів,
чи коли вчителі збирали шпаргалки,
які ми цілу ніч писали палко.

Та в голові – вже життя теореми,
на нас чекають далі інші проблеми,
кожен кінець – для нас ніби латка,
та дякуєм, школо, за всі початки.